Ні разу не рецензія (Василь Махно"Боксер") - Рецензии - Литература - Каталог статей

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Рецензии [1]

Биографии писателей [3]

Поиск

Чат

Страница Вконтакте

Онлайн сейчас

[Статистика недоступна]

Пользователи сайта

Зарег. на сайте

Всего: 11
Новых за месяц: 0
Новых за неделю: 0
Новых вчера: 0
Новых сегодня: 0

Из них

Администраторов: 2
Модератор форума:
Проверенных: 2
Обычных юзеров: 7

Из них

Парней: 10
Девушек: 1

Главная » Статьи » Литература » Рецензии

Ні разу не рецензія (Василь Махно"Боксер")

Бучачеві та його боксерам присвячується Стів ішов прямо, як справжній боксер, що пробиває собі шлях — він йшов, похитуючись, наче удар справа, або удар зліва, розгрібаючи своїми руками простір, наче риба, що пропливає між водоростей, зачіпаючи їх своїми плавниками. Так вперше я побачив Стіва на 14 вулиці біля Юніонсквер. Юніонсквер якось недбало підхопив собі пригаслу славу Томкінспарку, місця, в якому бунтували, оббирали, убивали, кололись і бухали. Ось чому до Юніонсквер, з початком весни, спливає на поверхню ньюйоркський бомжатник, ну, всяке лайно, якого предостатньо будьде, ну а в НьюЙорку й поготів. Вночі ці безпечні за дня доріжки, кущі й висаджені парковою службою квіти приховують наркоманів, алкашів, бездомних; а поліцейські авта кружляють навколо парку, спостерігаючи за ситуацією, і хоч як би вони не пантрували, — якогось ранку померлого від передозування наркомана або потятого ножами бомжа завернуть у чорний целофан і повезуть на цвинтар для бездомних. Десь з північного боку Юніонсквер, за яким проглядається рекреаційна зона для пішоходів, стоїть срібний Енді Воргол, тимчасовий пам’ятник королю попарту, який, за умовою поміж скульптором та містом, повинен забратися за кілька місяців геть, може, перекочує до домашньої колекції якогось мільйонера або назад — до майстерні автора. Навіть для короля попарту немає постійного місця у НьюЙорку… Але бронзова постать Махатми Ганді тут прописана назавжди. Махатму поставили і прикрутили міцними шурупами. В обгородженому мініскверику він з ціпком, в традиційному індійському одязі, поруч невеличкого фонтану, від якого спектоного дня віє прохолодою, а навколо фонтанчика і Махатми завжди сидять, підібгавши під себе ноги, молоді люди, світячи своїми пупцями, у позі лотоса, а ньюйоркські голуби злітаються і п’ють там воду. Стів тут живе і бухає майже тринадцять років: у фонтані, біля Махатми, пере свої сорочки та футболки, у найближчому супермаркеті — купує за карточку необхідні продукти і потім якось обмінює на водку; знає, куди ходити за соціальною допомогою, до пунктів гарячої їжі Армії Спасіння; знає, до якого відділку його привезуть копи, якщо заарештують; знає, зрештою, дорогу до свого помешкання у Бронксі, ну, і звичайно, ще пам’ятає, хто він і звідки. Якщо б якось визначити синдром Стіва, то я б назвав його синдромом Чарлза Буковського, ну, типу таке: хтось любить рибалити, хтось — бейсбол, а хтось — бухати. Ну, бухло — це важлива тема будьякої літератури і будьякого життя, навіть з ним прямо не пов’язаного. Але якщо текст пов’язаний із іменем Буковського, то як же тут без бухла? На могильній плиті Чарлза Буковського написано Don’t try і зображено боксера у бойовій стійці. Так, саме боксера. А фільм «П’янь» (Barfly) з Мікі Рурком у головній ролі просто викінчує глядача голою правдою життя, в якій алкоголь і секс відіграють в житті алкоголіка Ченоскі все, вони не лише руйнують життя, вони будують характер. Так, характер, бо у бухарика також є характер і своя впевненість у правоті. Я алкаш — цим і цікавий. Стів не пише, як Буковський, віршів чи романів, але бухає не менше, аніж Чарлз. Стів був боксером, а Чарлз письменником. Яка ж різниця, хто заливає собі у шлунок алкоголь? Це повільне й добровільне відключення від життя, наче висмикнувши з розетки підзаряджену батарейку, ти знаєш, що запасу її енергії вистачить на якийсь час. На скільки? На це питання ніхто тобі не відповість. Тому й бухло стає найважливішим, що може бути у твоєму житті, воно відключає тебе, тобто підтримує твій стан, у якому тобі хочеться побути найдовше. Бокс допоміг Стівові увійти до Юніонскверу і завоювати тут авторитет. Побивши якогось мексиканця, а згодом і чувака з Джамайки, Стів, як його називають його американські дружки, одразу вирівняв собі стежку поміж кущами і квітами Юніонскверу. Його навіть підозрювали у вбивстві, коли знайшли мертвого потовченого наркомана, тоді забрали до 13 відділку і протримали три доби. Поки еспертиза не підтвердила, що смерть того нещасного наступила за кілька годин перед тим, як хтось віддубасив покійника. Можливо, це дружки, яким здавалося, що таким чином вони приведуть до чуття відключеного кореша. Стів відпирався, і на третю добу поліцейські знову привезли його на Юніонсквер, а перед тим нагодували у МакДональдсі. Влітку Стів переважно тут, на Юніонсквер. Це його літня резиденція. Ну, тут його всі знають: знайомі фермери підгодовують яблуками і сливами, напівкримінальний елемент тицяє йому сигарети, дехто поділиться п’ятьмадесятьма доларами. До Бронксу, у квартиру, яку йому виділило місто і яку він ділить з наркоманом Дейвідом, Стів не поспішає. Лише з першими зимними ночами десь від листопада і аж до весни Стів і Дейвід ділять своє помешкання, по суті діляться своїм часом. Стів навчився розуміти свого сусіда, ну, кілька англійських ідіом і слів він вивчив. Для Дейвіда така маломовність Стіва цілком прийнятна, бо Дейвід і сам не завжди може повернути вправно своїм язиком, просвітлити свою свідомість і згадати потрібні слова. Стів і Дейвід переважно мовчать, кожен займаючись своєю улюбленою справою, — відповідно — бухлом і травкою. Дейвід, насправді, кльовий чувак, так уважає Стів. Одного разу, коли в припадку ненависті Дейвід викидав за двері чергову свою подружку, проводжаючи словами fuck you, bitch, ass hole, то вона, вирвавшись, забігла до кімнати Стіва і провела з ним цілу ніч. Дейвід, як справжній пацан, навіть, не обмовився ніякими звинуваченнями чи ревнощами і прийняв її зранку знову до себе. Стівові ця кінчена мулатка дуже сподобалася, єдине, що його ламало — це її непомірна любов до бухла. Вона випила за ніч тижневі запаси Стіва. У Дейвіда вона пробула ще тиждень і забралася геть. Потім Дейвід привів іншу, але Стів свої двері замикав заздалегідь і більше ніколи не показувався подружкам Дейвіда на очі. Дейвід також взяв усю вину на себе на суді, коли вони спалили свою спільну кухню, хтось із них забув вимкнути газ, і до ранку дим заполонив цілу квартиру — спрацювала сигналізація. Пожежники, виламавши двері, дуже здивували розкумарених і прив’ялих Стіва і Дейвіда, які краєм свої свідомості вловили, що їхнім помешканням хтось розгулює і заливає кухню білою піною з брандспойтів. Саме тоді Дейвід накинувся на одного пожежника, але отримав від нього стусана. А Стів, заступаючись за свого дружбана, наскочив на іншого пожежника і збив його з ніг. Суд, що відбувся поміж Пожежним департаментом Бронксу і двома мешканцями цього району, Стівом і Дейвідом, розібравшись у ситуації, виніс справедливий вирок: оскільки надворі зима, то виселити цих чуваків, навіть за обставин нападу на пожежників під час гасіння пожежі, суддя не наважився, тому призначив їм примусові роботи — підмітання безконечних вулиць південного Бронксу. Стів, що приїхав до Америки, по свому заздрив Дейвідові, який, відповідно, нікуди не приїздив, а народився тут, у південному Бронксі, якихось сорок шість років тому. Стів бачив карточку соціальної допомоги Дейвіда, на якій точно вказана дата і місце народження. Але не це важливо, — мислив Стів — хоча Дейвід і наркоман, яких Стів не зносив. Навіть на Юніонсквер він намагався триматись самотньо, близько їх до себе не підпускати, солодкий запах маріхуани викликав у нього відразу, та й узагалі він не розумів цих місцевих американців. Він, Стів, інша справа, він приїхав до НьюЙорку цілком легально, він виграв зелену карту, а фіктивну дружину йому додала фірма, що займалася таким бізнесом. Саме тому Америка повинна ним опікуватися, даремно, що фіктивна дружина з НьюЙорку полетіла до Атланти, — і Стів навіть не встиг оформити з нею розлучення, бо розшукати її за півроку так і не зміг, а потім взагалі про неї забув. Тоді, на початку свого ньюйоркського життя, він усвідомив, що боксерської кар’єри тут уже не зробиш, ну, не те, що кар’єри, просто навіть тримати рушник для облитого потом і кров’ю боксера — не дозволять. Спочатку він думав тренувати юних боксерів, але з цим також не щастило. І перші свої дні та місяці Стів будував НьюЙорк, носячи разом із мексиканцями цеглу і розчин у будівельній компанії єврея з Одеси, який набирав для свого бізнесу новітніх емігрантів та нелегальний елемент. Стів поселився на Боропарку і кожного ранку, навіть у суботу, його підбирав з 42 вулиці мінівен, в кабіні якого уже дрімали мексиканці. На бензозаправці, де зупинився мінівен зі Стівом і мексиканцями, щоби заправити авто і купити каву, Стів побачив рекламу міжнародного боксерського поєдинку, котрий мав би відбутися у Медісонсквергарден. Сам Мухамед Алі, переборюючи Паркінсона, закликав відвідати цю подію. Уже до кінця дня Стів ні про що не думав — лише про бокс. Про Медісонсквергарден Стів розпитав у боса, бо сам ніколи на Мангетені не з’являвся, особливо вище 14 вулиці, за цією вулицею для Стіва починалася зона відчуження, усі ці Таймссквери, Колумбус Сиркл, Cентрал Парк були для нього лише словами, ну, майже порожніми словами. Медісон гудів. Місця за ті бабки, які заплатив Стів, були дешеві і дуже далеко від рингу. Там, перед самим рингом, він побачив Мохамеда Алі. Алі сидів у напівзігнутій позі, а поруч нього — чи то дружина, чи просто якась помічниця, котра асистувала великому боксерові, якого трясло від Паркінсона. А Ленокс Льюїс спокійно позував перед камерами, роздаючи автографи фанам. На рингу в той час два молоді боксери молотили один одного, але публіка лише розігрівалася, бо той поєдинок, заради якого вони прийшли, розпочнеться о 10 вечора. Стів вперше сидів на арені Медісонсквергардену. Він приїхав з бруклінського Боропарку завчасно, перекусивши кількома готдогами і, перейшовши Сьому Авеню, стояв, закинувши голову, роздивляючись будинки, Медісонсквергарден, під яким розташувалася одна з центральних залізничних станцій НьюЙорка — Пеннстейшн. Усі плакати сповіщали про боксерський поєдинок Кличко — Брок, це була субота, і людський ньюйоркський мурашник вовтузився вулицями. Ну, взагалі цю суботню веремію, цей хаос, цю ньюйоркську штовханину заворожено споглядав лише Стів, часу в нього було як повітря в кишенях. Бій тривав якихось півтора раунди. Кличко за цей час якраз вирубив свого суперника і тепер ходив по рингу, піднявши над головою чемпіонський пояс. Стів підрахував, що це видовище коштуватиме два його робочих дні на будові з уболівальниками футболу. Вийшовши з Медісонсквергардену, він зійшов у нічний сабвей, кілька ліній було на ремонті, і тому довелося майже годину чекати потяга. До Боропарку Стів дістався майже біля третьої ночі. На його станції в перекинутому металевому смітниковому кені порпався єнот, його смугастий хвіст закручено звисав, як італійський шалик на шиї якогось ньюйоркського денді. Поодинокі авта неспішно проїзджали Дев’ятою Авеню. Продуктовий магазинчик, на розі, працював. За касою — дрімав мексиканець. Стівові захотілося пива, і він зайшов. Продавець протер червоні очі й промовив до Стіва: how are you? Напівсонний Стів відмовчався. Він проспав у потязі усю дорогу і прокинувся, під’їзджаючи до своєї станції, це в нього було уже підсвідомо — прокидатися за кілька секунд до повної зупинки потяга на Дев’ятій Авеню. Купивши кілька пляшок пива «Corona», звернув на свою 42 вулицю. І вже у квартирі, на кухні, пив пиво і дивився, як китайці з сусіднього будинку пакують свої торби. Мабуть, кудись їдуть, або везуть щось продавати на Чайнатавні у Мангеттені, думав Стів, допиваючи уже другу пляшку пива. Перед очима знову були вікна того будинку, світло у вікнах китайців, їхнє постійне пакування цератових торбів, їхній постійно увімкнений телевізор з китайськими фільмами. Просто це було його щоденне сране життя. Зранку Стів почув жіночий голос, він зрозумів, що сьогодні неділя. Щонеділі ця баба телефонувала до України, додому, розповідала про себе, так що за якийсь час Стів уже знав, що у неї там неповнолітній син і мама, котра за тим хлопцем доглядає, знав, скільки вона пересилає щомісяця грошей, які купує і де йому шмотки,  — ну, короче, увесь цей безконечний жіночий потік свідомості. Сьогодні вона знову розпитувала про все на світі, по кілька разів повертаючись до тієї ж теми — що уже заплатила адвокатові і той обіцяв, що лист рабая, в якого вона працювала повний тиждень, мусить допомогти їй отримати папери, а тоді вона подасть на возз’єднання з cином. Стів ніяк не міг її вичислити, бо вона жила в іншому крилі їхнього будинку, але їхні вікна якимось чином виходили у порожній кавадрат, який утворювали два сусідні будинки — тому її недільний голос долинав до Стівових вікон. По суботах і неділях, як правило, у неї збиралися інші жіночі і чоловічі голоси. Вони бухали, сміялися, реготали, ділилися новинами і розповідали якісь дурниці, а потім западала тиша, рипіли ліжка і млосний стогін долітав до Стівена. Потім вони знову голосно розмовляли: так минала їхня неділя і їхнє життя. Та, з якою Стів прилетів до НьюЙорка, якось задзвонила до нього з Атланти і запитала про погоду. Стівен здивувався не лише її питанню, але й тому, що вона якось вичислила його телефон. В НьюЙорку якраз падав сніг і на вулицях світилися вбрані у світла дерева, якраз минуло Різдво. Сніг прийшов після відлиги, і вулиці були мокрими й сірими. Стів відповів, що сніг. Поки вона тиринділа, він намагався пригадати її ім’я. Вони познайомилися у фірмі, котра оформлювала для Стіва зелену картку, Стівові запропонували фіктивний шлюб і, таким чином, фірма отримувала подвійний зиск. Стів погодився, бо йому, в принципі, було по барабану. Шлюб оформили тут же, за півгодини фірмова «шістка» пригнала з ЗАГСУ із печатками у паспортах. І так Стів і Тетяна — тридцятирічна вчителька англійської мови — стали чоловіком і жінкою і разом полетіли до НьюЙорка. Перший раз Стів трахнув Тетяну у варшавському готелі під час отримання віз до Америки, а другий раз тут, у НьюЙорку, першого тижня їхнього американського життя, бо просто у друзів Тетяни не було зайвого матраса і зайвої кімнати. Вони лягли разом і тиждень трахалися аж до від’їзду Тетяни до Атланти. Стів тримав слухавку і дивився на сніг. Тетяна розповідала про Атланту. Про перші місяці і труднощі, а тоді попросила Стіва про офіційне розлучення, оскільки між ними не було нічого серйозного, а тут вона уже знайшла кльового американця, у якого мешкає і з яким спить. Тетяна продовжувала, що не знає, що і як буде, але хотіла би мати чистий паспорт, вона розповідала Стівові так, наче питала у нього поради, тобто він відчув у її голосі нотки сумніву. Стів сказав, що готовий підписати будьякі папери про розлучення, але платити не має чим і займатися цим не має жодного бажання. Ще через півроку Стів розлучився з Тетяною, розлученням займався адвокат з Брайтону, і для Стіва справді нічого це не коштувало. Стівові в Америці не складалося він самого початку: постійне переселення з квартири на квартиру, баби, самотність і поступовий алкоголізм призвели до того, що одного разу він впав з високої стіни і поламав одразу дві ноги. Власник компанії, щоби не платити великої страховки, коли приїхала «швидка», відмовився від Стіва, що, мовляв, взагалі не знає, що він робив на стінах там, де веде будівництво його компанія. У госпіталі Стівові наклали гіпс, дали дві милиці і за день відправили до Жанни, з якою він тоді жив. Потім власник будівельної компанії привіз Стівенові п’ять штук баксів готівкою і попросив забути його компанію. Якби усе оформилося законно, то Стів міг би очікувати великого відшкодування, приміром до півмільйона баксів, але він зовсім не орієнтувався у тому, що і як мало би бути, а п’ятьом тисячам зрадів як мала дитина. Поки були бабки, Жанна якось ще терпіла Стіва, а коли ті п’ять тисяч вони пустили за вітром, як Бонні і Клайд, то вона випхала його з квартири, звинувативши у крадіжці. На милицях, шкутильгаючи, як побитий пес, Стів попрямував до Сансетпарку. Ціле літо і осінь він дивився, як мексиканці грають у футбол, а з високого пагорба споглядав за кораблями, які заходили до ньюйоркської бухти. Їжу та одяг йому привозили «Фордом» активісти Армії спасіння, пропонуючи також змінити ночівлю у парку на більш менш облаштовану кімнатку в міській нічліжці. Восени, правда, його примітила харитативна служба протестантської церкви з бруклінської П’ятої Авеню і примістила у себе. Ця протестантська церква розміщалася у триповерховому будинкові, перший поверх — це власне церква, а два інші — помешкання для їхнього священника і таких же бездомних, як Стів. Щонеділі Стіва зносили з третього поверху на перший на Службу Божу, і протягом години він сидів у інвалідному возику, який пригріб десь на вулиці один ревний прихожанин. Богослужіння відправлялося іспанською мовою, а прихожани церкви — були вихідцями із Центральної та Південної Америки, саме тому богослужіння проходило невимушено і весело: вірні багато співали і, пританцьовуючи, грали на гітарах. Так Стів перебув свою першу безробітню, але не бездомну зиму. Навесні він уже ходив без сторонньої допомоги, без милиць, шкутильгаючи, волочився вулицями в сомбреро і сандалях. Кістки на ногах сяктак позросталися, і Стівові допомогли оформити соціальну допомогу, він отримав карточку на продукти і досить швидко зметикував, що частину продуктів можна заганяти китайцям чи такій же босоті, як він, за готівку. На Юніонсквер Стів з’явився нізвідки, просто одного разу, покинувши своїх протестантських благодійників з Брукліна, ступив на асфальт Мангеттена. За якийсь час він прикинув, що на Юніонсквер ситуація значно краща — фермери зі свіжими овочами, художники, в яких можна випросити п’ять баксів, поліцейська дільниця, в якій можна переночувати, ну, і взагалі — Мангеттен. Відколи Стів покинув Бучач і поїхав до НьюЙорка, минуло тринадцять років. Мама, поки ще жила і поки ще Стів був притомний, а не ньюйоркський бомж, розповідала йому про бучацьких євреїв, яких він, Стів, мусить віднайти, бо тут є хтось, хто мешкав на одному з ними обійстю, і вони, ті євреї, можуть чимось, в разі потреби, Стівові допомогти. Мама питалася: чи він не може розшукати якихось Зільберів, які перед війною виїхали до Америки. Стів оповідав мамі, що він якраз працює у єврея, батько якого виїхав з Одеси у 70 тих роках, але Зільберів він знайти не зможе, оскільки не знає, де вони, ну, і від того часу все змінилося. Мама казала, що із Зільберовою донькою вона гралася, а дідо Стіва щосуботи ходив до Зільберів розпалювати піч, вони, казала мама, мусять мене пам’ятати, ми їм кривди не робили, і коли вони у 1938 році виїхали до Америки, то Зільберова Міндл прислала дві листівки з НьюЙорку, то там була й адреса, але ті листівки дідо Стіва спалив під час війни, боячись, щоби їх не знайшли і не запідозрили у симпатії до євреїв, бо ти не знаєш, які страхіття тоді робилися. Стів згадав про цю розмову з мамою вже тут, на Юніонсквер, коли ніякої допомоги йому від Зільберів не було потрібно, бо соціальні служби НьюЙорка подбали про усе самі. Чи був Стів королем боксу? Стів сам ніколи не розповідає про це. Ну, його просто не розкрутиш на таку балачку. Так само він почепив великий замок і на своє ньюйоркське життя, він хоче бути людиною без минулого. І це йому вдається. Вдається, бо сам НьюЙорк нічого від Стіва не вимагає. НьюЙорк розпростер йому Юніонсквер і дозволив приходити з нізвідки і забиратися геть в нікуди. Стів з НьюЙорком запанібрата. Сьогодні у Стівові, другові бронзового Махатми Ганді і мешканцеві Юніонсквер, важко розпізнати колишнього боксера. Але щось залишилося від професійного бійця — може, прищурений погляд, яким він наче шукає моменту для остаточного удару напруженими кулаками зі збитими п’ястуками. Навіть якщо Стів завершив свій бокс десь під тридцятку, на його шляху, очевидно, були перемоги і невдачі, години виснажливого тренування, бійки біля клубів, поламані носи і розтрощені щелепи. Стів, як справжній боєць, не міг оминути рекетирські 90ті, коли усі його кенти змінили боксерські ринги на ринки. Можливо, саме тому в нього немає минулого, можливо, саме тоді, він почав бухати, щоби повністю не зламатися після грабування автобусів з барахлом на автострадах чи розборок на залізничних станціях, в тупиках, куди загнали кілька цистерн з бензином і на які інші круті пацани поклали око. Кілька разів Стів їздив до Польщі допомагати своїм відбиватися від бригад чеченців чи московської братви, кілька разів його ледь не пристрелили під час переслідування автомобільними дорогами Словаччини, якими гнали нові іномарки з Німеччини та Австрії перегонщики. Відклавши кілька тисяч баксів, Стів зметикував, що колись його таки можуть замочити, ну й, відповідно, потрібно звалити. У Львові він вибрав фірму, котра займалася заповненням анкет на зелені картки, змінив своє прізвище та усі дані у закордонному паспорті, за бабло, звичайно, і чекав свого часу. Тоді фірма запропонувала йому ще тьолку для фіктивного шлюбу. Стів прикинув, що з тьолкою буде безпечніше звалити, до того ж вона волоче поанглійськи, що на перші часи в Америці майже знахідка. Міша, дружбан з СанктПетербургу, залучив Стіва до спільного бізнесу: два чи три рази на тиждень Міша приїзджає з Брукліна на Мангеттен біля опівночі. Знаходить найближчий бар, який працює до п’ятої ранку, сидить там і бухає, п’є свою улюблену водочку, а потім полірує її пивком. На Юніонсквер шукає Стіва, що спить на якійсь лавці або на теплому бетоні паркового муру — і у двійку займають найкращі місця для продаців мистецьких виробів та картин. За це вони отримують по двадцять баксів. Якщо вдається відвоювати більшу територію, обставивши її ящиками або візками з супермаркету, то кілька десятків баксів їм гарантовано. Міша знає, що зі Стівом його дружки по ночівлі сперечатися не будуть, а тому Стів вигідний і необхідний компаньйон. Коли Міша сидить і пантрує незаконно зайнятий простір, Стів прямує до Beth Israel Hospital. Там, у госпіталі, Стів приймає душ, голиться, якщо звечора не забув у когось вициганити кілька нових лез, одягає випрану у фонтані футболку і повертається до Міші. Фактично Стів готовий до нового дня. У кишені його штанів схована засмальцьована карточка, в якій розписані дармові обіди по костелах, церквах і вулицях. Список на цій карточці рятує Стіва від голоду. Потім Міша пропонує випити. Вони розкладаються і до перших продавців, уже обидва готові. Ну от, день для Стіва розпочався як завжди і, як завжди, вдало. Стів народився у маленькому містечку над зеленою річкою Стрипою, у місті, яке провалилося у глибокі ями своєї історії і забудувало природні тераси високих пагорбів будівлями та вуличками. Барокова Ратуша становила найвищу будівлю в місті, з якою конкурували хіба що Федір гора, монастир отців Василіян і Хрестовоздвиженська церква. До часу Стівенового народження історія міста була такою довгою і настільки заплутаною, що запросто до Ратуші сходяться королі і гетьмани, турки і татари, пожежі та хвороби, королівства та імперії, війни та вбивства, а ще євреї, що від Середньовіччя поселилися у Бучачі, торгуючи та молячись у синагогах, які стали місцевим населенням, і всі вони чекають на Стіва, який бухає у НьюЙорку. Вони сходяться і чекають на нього, Стів це знає і відчуває. Стів прив’язаний до минулого лише слабими імпульсами своєї теперішньої пам’яті, він лише у снах повертається до тих незначних місць свого міста, в яких тепер йому приємно бувати, бо Юніонсквер занадто галасливий. Стів уявляє собі Стрипу, верби та кущі бузини, якими позаростали її береги, карасів та ковблів, які вистрибують, щоби хапнути повітря і знову помчатися за течією річки. Він уявляє вулицю, бруківку, вікна будинків, які майже вросли у землю, громіздкі двері, величезні колодки і замки. Кожні двері для нього зачинені і вулиці порожні і його, Стіва, вже не пам’ятає й останній приблудний пес цього міста. Стів перевертається на правий бік і чує завивання пожежної сирени, він прокидається разом із ранішнім НьюЙорком, залишивши Бучач на завтра, назавжди для своїх снів, в які ньюйоркські копи не доберуться, це єдине, що залишилося з ним, його поруйнована пам’ять місця. І коли чувак з Джамайки запитав Стіва, звідки він, той вимовив: Бучач. «Buuchaaach?» — повторив мулат і переконався, що Стів, на їхнє нещастя, й справді звалився з іншої планети. Источник: http://www.sho.kiev.ua/article-sho/1243
1 2 3 4 5 Категория: Рецензии \| Добавил: Nicename (09.12.2012)
Просмотров: 890 \| Рейтинг: 5.0/1

Всего комментариев: 0

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Interzona

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Чат

Страница Вконтакте

Онлайн сейчас

Пользователи сайта

Поиск

Мы вконтакте

Время

Жизнь сайта

Посещение

Кто онлайн

Рейтинг mail.ru